У 2014 році, у 81-і роковини найстрашнішого Голодомору, Україна, вшановуючи мільйони його жертв, особливо згадує про тих, хто не міг мовчки коритися злочинним діям тоталітарного режиму. Тих, хто повстав, захищаючи власне майно, власне життя, власну гідність. Саме у рік кривавої боротьби за власну свободу і незалежність українці змогли оцінити подвиг тисяч здебільшого невідомих селян, які боролися з режимом. Національні пам’ятні заходи цьогоріч відбуваються під гаслом «Голодом вбивали нашу свободу. Не підкорені у 33-му — непереможні сьогодні!». У місті Борисполі також знаходилися ті, хто чинив спротив колективізації

Цими днями Україна вшановує пам’ять мільйонів безневинних жертв голодоморів – 1921-23 рр., 1932-33 рр. та 1946-47 рр. Тривалий час про це страшне лихо не дозволялося відкрито говорити, тема голоду заборонялася, бо саме нагадування про нього автоматично ставило питання: чому виник такий страшний голод?
І навіть після того, коли ця тема перестала бути табуйованою, коли почалися дослідження голодоморів, деякі дослідники стверджували, що «містам та селищам у переважній більшості вдалося уникнути голоду» (з документу спеціальної міжнародної комісії Конгресу США з виявлення голоду 1932-1933 рр. в Україні). Однак це зовсім не так.
У Борисполі, де серед населення переважали хлібороби, також пухли і помирали від голоду. Голодна біда нашого міста – маленька частина тої великої Біди, яку пережила Україна.
Жодних офіційних даних про смертність у Борисполі у роки голодоморів не збереглося. Однак зі свідчень очевидців відомо, що наймасштабнішим за кількістю жертв було голодомор 1932-1933 років, визнаний на міжнародному рівні геноцидом українського народу.
Тепер вже остаточно зрозуміло, що виник голод тому, що був застосований державою як каральний захід. Терор голодом був одним із засобів утвердження колгоспного ладу, причому не першим. Першим було розкуркулення. Починаючи з 1929 року, сталінська держава розправилася з сотнями тисяч найбільш заможних селян, щоб змусити мільйони менш заможних, аж до бідняків, вступити в колгоспи. Розкуркулювали навіть бідняків, якщо вони висловлювалися проти колгоспів, оголошуючи їх «підкуркульниками».
Селяни не хотіли коритися владі. Дослідник цього періоду П. Бачинський пише про те, як проводилася колективізація у Бориспільському районі (стаття «Реабілітовані історією» у газеті «Київська правда» від 28 липня 1994 року): «У Борисполі натовп селян до 500 чоловік вирішив не допустити виселення... розкуркулених. Селяни виставили охорону біля куркульських дворів, побили комсомольців і члена районного партійного комітету, влаштували мітинг, на якому різко висловлювалися проти примусової колективізації і розкуркулення. Лише за допомогою військ ДПУ і загону міліції селян розігна¬ли, арештували при цьому 25 чоловік, в тому числі місцевого священика».
Найбільш активний опір чинили жінки. Бориспільські старожили згадують, що жінки кинулися бити комнезамівців та активістів, які бешкетували, грабували майно приречених на заслання, захоплювали їхні хати. Міська влада нічого не могла вдіяти, тому на придушення «бабського бунту» довелося викликати з Києва триста кінних міліціонерів, які розігнали жінок по хатах. У місті було встановлено комендантську годину. Найбільш активних «бунтівників» заарештували. Зрозуміло, що такий опір не міг залишитися непокараним.

Почалася хлібозаготівля. З колективної комори вивезли все зерно, забрали все і в господарствах, які не були членами ТОЗу, але план хлібозаготівель не виконали, план був нереальний, надзвичайно важкий. В урядових постановах того часу йшлося про штрафи картоплею і м'ясом, якщо у селян не знаходили хліба. Але на практиці надзвичайна заготівельна комісія В. Молотова, яка працювала в Україні у листопаді-грудні 1932 року, відбирала все, на селянському подвір'ї не залишалося нічого. Організовані штурмові бригади з трьох-п'яти осіб почали забирати в селян зерно, яке вони отримали на трудодні. «Люди просились, не давали, плакали старі й діти, не допомогло, силою забрали все до зернини. Діялось щось незбагненне» (зі спогадів). До лютого 1933 року люди ще трималися, а тоді почалося страшне – голодна смерть. Масова смерть розійшлася весною та влітку тридцять третього. Якими словами можна описати мучеництво України 1933-го року, що поклала в сиру землю сім з половиною мільйонів своїх синів і доньок? Голодомор замахнувся на майбутнє нації: третина умертвлених голодом – діти, які не народили нащадків, не дали потомства», – сказано в Книзі-Меморіалі «Голод 33-го».
На Київську область, за підрахунками професора О. Кульчицького, припадає 28,6% загальної кількості померлих в Україні. Смертність перевищувала кількість народжень у декілька разів. За період 1932-1933 років у селах Бориспільського району за кількості населення 62211 чол. народжень було 792, смертність становила 5739 чоловік, в тому числі 266 дітей до одного року. Ось що згадує про це страшне лихо жителька Борисполя О. Т. Ярощук (1909 р.н.): «Бориспільчани голодували, але не так сильно, як жителі навколишніх сіл, бо мали можливість ходити до Києва по продовольство. Там, на «єврейському базарі», привозили хліб. Буханки згружали прямо на землю, звідки люди хапали їх один поперед другого».
Сільські жителі, що приходили до Борисполя в пошуках їжі, вмирали прямо на вулицях міста. Рано-вранці від лікарні від'їжджала підвода, підбирала трупи, звозила їх на Книшове кладовище. Трупи звалювали там у яму, що залишилася від підвалу Книшової церкви, засипали землею. І так щоранку. Ще одна підвода збирала померлих по Рогозівському та Іванківському шляху, звозила їх на Миколаївське кладовище (тепер Рогозівське), де була теж «братська могила».
На жаль, неможливо віднайти і довести до пам’яті людей кожного імені, кожного факту цієї трагедії. Але з певністю, з великим ступенем вірогідності можна сказати, що постраждали усі. Деяке уявлення про демографічні втрати можуть дати результати переписів населення. Так, у місті Борисполі у 1926 році налічувалось 11 571 мешканець, а в 1939 – 13 279. Однак був ще один перепис – 1937 року – дані якого були засекречені, а організаторів – репресовано – через те, що його цифри були значно меншими за очікувані і показали майже повсюдне зменшення кількості населення.
Змінився і національний склад населення. Внаслідок цілеспрямованої політики комуністичного режиму зі змішування  національностей у спорожнілі помешкання українців заселяли здебільшого росіян.
Давно відійшли в історію трагічні події кінця 20-х – поч. 30-х років в українському селі, але в нашій пам'яті вони повинні залишитися. Забувати про це не можна. Не маємо жодного права витруїти з пам'яті імена приречених на животіння і вимирання задля торжества «генеральної лінії». Вороття до минулого бути не може.

(За кн. Йова Н., Гойда Т. Історія рідного краю. Бориспільщина. – К., ПП «Люксар», – 2002. – 128 с.)